Різдво в Карпатах
«Споконвіку
було Слово, і слово було у Бога, і Слово було Богом... І Слово сталося
тілом і перебувало між нами, сповнене благодаті та правди, і ми бачили
славу Його…»
Так описує свято Різдва Христового найзагадковіше з Євангелій — від
Іоанна. Цей його початковий вірш впродовж уже двох тисячоліть хвилює
своєю езотеричною таємничою глибиною кращі людські уми, які намагаються
зазирнути в саму суть цього таїнства. Суть дотепер незбагненну, бо якій
людині дано пізнати провидіння Господнє? І водночас суть безкінечно
близьку й олюднену, бо ця таємниця Слова явилася в світ крихким тілом
маленької беззахисної істоти — немовлятка Ісуса. Зірка провістила його
появу, і привітали його слабкі й убогі, і схилилися перед ним
найсильніші світу сього. Щороку вже два тисячоліття поспіль 24 грудня
та 6 січня весь християнський світ відкладає всі свої справи і
збирається біля родинних вогнищ, аби повторити за янголами: «Слава
Всевишньому і мир на землі людям доброї волі».
Різдво — найромантичніше з християнських свят. Воно поєднало
святість приходу в світ Сина Божого і прадавні язичницькі традиції:
культ сонця та обряд ушанування предків, сторінки історії, магію міфу і
таїнство віри... Але сьогодні для більшості травмованих цивілізацією
міських мешканців Різдво — стандартний набір з ялинки, вечері з кутею і
святковим обідом завдовжки до Йордану... Натомість практично поряд,
посеред Європи, за кілька сотень кілометрів від всіх техногенних благ
сучасної цивілізації є смужка території 100-120 кілометрів завширшки і
290 — завдовжки, де й тепер вірять і святкують так, як і тисячу років
тому. Це — Карпати.
Містичний шарм етнографічного і міфологічного буяння цього
архаїчного гірського світу спровокував свого часу Лесю Українку на
«Лісову пісню», Михайла Коцюбинського — на «Тіні забутих предків», а
великого мольфара кінематографа ХХ століття Сергія Параджанова — на
однойменний кіношедевр. І, головне, гуцули тут створили свій всесвіт на
прикордонні слов’янського та дакорумунського світів у часи народження
Христа і стали в карпатському регіоні тим, чим стали козаки для
Центральної України — національним символом сили, енергії, волі. Тут,
поблизу знаменитої, священної для гуцулів гори Чорногори, де
«починається вода і закінчується хліб», стрижень гуцульського характеру
вже понад тисячоліття формують християнська віра і архаїчна народна
традиція, які зрослись, як сіамські близнюки. В душі гуцули навіть
більше язичники, ніж християни, тому що поклоняються природі, а в Бога
вірять тільки тому, що він цю природу створив. Їх світ чудом дотривав
між двома великими цивілізаціями Заходу і Сходу до сьогодні практично
недоторканим, тож кожен, хто приїжджає у Карпати, має унікальну нагоду
зануритись у часи народження міфів без машини часу.
Гуцули дотепер щиро вірять у різну нечисту силу і злих духів, які
населяють скелі, ліси, провалля і яким дотепер приписують усі свої
невдачі та нещастя. Тому й сьогодні живуть по карпатських селах
правдиві мольфари: відуни-чаклуни, які вміють оборонити християнина від
нечисті, примусити град обійти стороною село, викликати у посушливі
часи дощ...
Й сьогодні у більшості сіл гуцули живуть без газу, водопостачання і
каналізації, без асфальтованих доріг і мобільного зв’язку, а на
полонинах — і без електрики, ходять до тих самих дерев’яних церковець,
що і їх прадіди, а на Різдво, хоч за якими б морями, океанами були,
мусять зібратись усією родиною навколо батьківського столу. До
п’ятдесятих років минулого століття місцеві мешканці тут і в будні, й у
свята вбирали традиційний народний одяг. Сьогодні прийти до церкви на
святкову відправу цілою родиною, від старого до малого вбраною у
традиційний народний одяг, для гуцула з Криворівні, Космача, Верховини
та навколишніх сіл дуже престижно. Це водночас, як за старих добрих
часів, і демонстрація заможності, тому що пошити таке вбрання і тоді, й
тепер — зовсім недешево, і своєрідне публічне проголошення своїх
генетичних прав на цю землю: її гори, річки, ліси, полонини, і
підтвердження свого права спадку на історію та культуру маленького
гордого гуцульського народу.
У гуцулів не тільки своя віра і своя Біблія, а й свої літочислення
та річний календар. Запитайте когось зі старших гуцулів, коли він
народився, і почуєте: на Івана, на Петра, перед Різдвом, на Великодні.
А як спитаєте про рік, то скажуть — перед першою війною (Першою
світовою), як упала Австрія, як настала Польща, як діда взяли на
війну... І це не тому, що народ такий темний, а просто у гуцулів свої
рахунки з часом. Вони відраховують роки не числами, а важливими для них
подіями: як буря ліси повивертала, як я женився, як закладали у нас
церкву... А пори року визначають великими християнськими святами, з
яких найурочистіші — Різдво і Великдень.
Уже за тиждень перед Різдвом гуцулки починають прибирати хату й
обійстя: білять, миють, перуть, складають. Як приберуть, починається
святкове готування: і обов’язкових дванадцяти страв на Святвечір, і
святкового різдвяного столу. Печуть калачі і завиваники з маком,
готують гриби і рибу, вареники й голубці, узвар та боби, капусту і
буряк. Щоправда, тепер живу рибу, яка колись рясно водилася по чистих
гірських карпатських річках, а за останні сто років якось витовклась і
перевелась через постійні лісосплави, на столі найчастіше заміняє
магазинний оселедець, а до традиційної різдвяної куті замість меду
гуцули найчастіше додають халву, але це — нюанси, викликані сьогоденною
ситуацією.
Кістяк традиції залишається незворушним. Спочатку святкова відправа
(Служба Божа), до якої приходять усім селом, а з церкви, запаливши там
свічку, всі йдуть до місцевого кладовища, яке традиційно розташоване
поблизу, і ставлять ті свічки на могилах своїх рідних. Ніч, мороз,
гори, сніг по коліно, і під тихим чорно-бездонним зоряним небом — тихе
сільське кладовище, вкрите сотнями вогників. Це видовище, яке може
вразити навіть загартованих голлівудськими суперефектами європейців з
американцями. У цих могильних вогниках живе різдвяна традиція святкової
гостини живих для душ своїх мертвих предків, які у цей день і час
відвідують оселі своїх нащадків.
В цю ніч у карпатських горах, як і тисячі років тому на
давньослов’янських подвір’ях, у прадавніх поселеннях скандинавів,
галлів, готів, іберійців, господарі оселі складають у миску кутю та
всіх потроху святкових смаколиків для тих, з кого починався їх рід і
народ. І обходять із цією мискою хату і стайню, пригощаючи і вівцю, й
корову, і птицю (тільки свині та собаці давати не можна), а потім
ставлять миску на вікно, де вона стоятиме впродовж усіх свят. Потому,
як і тисячі років тому, після спільної молитви кидають ложку святої
куті в бік печі — на добробут у хаті, а вже опісля сідають до
святкового столу, біля якого урочисто вбрана ялинка — символ вічного
життя. А на столі дванадцять страв — символи 12-місячного сонячного
циклу, протягом якого сонце народжувалося, набиралося сили, давало
врожай, а з ним і життя, старіло й помирало, щоби від дванадцятого
блюда — дванадцятого місяця — все почати спочатку.
Хоча на Святвечір у гості зазвичай не ходять і гостей не приймають,
це — суто родинне застілля, кожному незнайомцю, який опиниться в цей
момент у селі, гарантовані гостинний нічліг і запрошення на вечерю від
усіх, з ким він буде спілкуватися. Мало того, що гуцули гостинні з
традиційною для всіх гірських народів щирістю, вони ще й як правдиві
християни розуміють, що людина, яка в такий день опинилася в силу
потреби чи обставин далеко від рідного вогнища, не має залишатись у цей
вечір сама, без родинного тепла і благословення святої вечері.
А коли різдвяна ніч, ніч смерті і народження, перейде за північ, і
зимове сонце поверне своїх круторогих биків до теплих купальських (на
Івана Купала) містерій, сили зла відступають від людей, їх житла і
хазяйства, від полів і тварин, і починається свято. Від хати до хати
мандрують малі колядники, сповіщаючи людям добру звістку про народження
Бога Ісуса. І сіють по всіх порогах пшеницю — аби виросла наступного
року добрим урожаєм. А зранку після святкової служби місцевий священик
благословляє на коляду гурти дорослих (гуцули називають такі гурти
партіями). Кожна партія спочатку колядує окремо, а потім одна за одною
тричі зі співом обходить церкву, ще один раз колядують усі разом, а вже
тоді розходяться селом. Коляда — це слово Боже, тож не може минути у
такий день жодної хати.
У селі Криворівня Верховинського району чи не найбільше на весь
район колядників. До благословення їх стає зараз, може, й вісімдесят.
Тут кожен куток села має свою партію колядників, які наввипередки одне
перед одним хизуються багатством традиційного вбрання і знанням
якнайбільшого числа старовинних колядок. Співають і вбираються не для
туристів, яких тут поки що немає, а для себе, плекаючи в такий спосіб
свій одвічний зв’язок із природою краю, міфологією, релігією та
традицією свого народу. І поки вони співають, для цього краю часова
форма розповіді про народні свята не переходить у минулий час. Вона
залишається у теперішньому часі: вірять, моляться, хрестять,
колядують...