ЕВРОТУР ВСЕ СТРАНЫ

«Споконвіку було Слово, і слово було у Бога, і Слово було Богом... І Слово сталося тілом і перебувало між нами, сповнене благодаті та правди, і ми бачили славу Його…»

Так описує свято Різдва Христового найзагадковіше з Євангелій — від Іоанна. Цей його початковий вірш впродовж уже двох тисячоліть хвилює своєю езотеричною таємничою глибиною кращі людські уми, які намагаються зазирнути в саму суть цього таїнства. Суть дотепер незбагненну, бо якій людині дано пізнати провидіння Господнє? І водночас суть безкінечно близьку й олюднену, бо ця таємниця Слова явилася в світ крихким тілом маленької беззахисної істоти — немовлятка Ісуса. Зірка провістила його появу, і привітали його слабкі й убогі, і схилилися перед ним найсильніші світу сього. Щороку вже два тисячоліття поспіль 24 грудня та 6 січня весь християнський світ відкладає всі свої справи і збирається біля родинних вогнищ, аби повторити за янголами: «Слава Всевишньому і мир на землі людям доброї волі».

Різдво — найромантичніше з християнських свят. Воно поєднало святість приходу в світ Сина Божого і прадавні язичницькі традиції: культ сонця та обряд ушанування предків, сторінки історії, магію міфу і таїнство віри... Але сьогодні для більшості травмованих цивілізацією міських мешканців Різдво — стандартний набір з ялинки, вечері з кутею і святковим обідом завдовжки до Йордану... Натомість практично поряд, посеред Європи, за кілька сотень кілометрів від всіх техногенних благ сучасної цивілізації є смужка території 100-120 кілометрів завширшки і 290 — завдовжки, де й тепер вірять і святкують так, як і тисячу років тому. Це — Карпати.

Містичний шарм етнографічного і міфологічного буяння цього архаїчного гірського світу спровокував свого часу Лесю Українку на «Лісову пісню», Михайла Коцюбинського — на «Тіні забутих предків», а великого мольфара кінематографа ХХ століття Сергія Параджанова — на однойменний кіношедевр. І, головне, гуцули тут створили свій всесвіт на прикордонні слов’янського та дакорумунського світів у часи народження Христа і стали в карпатському регіоні тим, чим стали козаки для Центральної України — національним символом сили, енергії, волі. Тут, поблизу знаменитої, священної для гуцулів гори Чорногори, де «починається вода і закінчується хліб», стрижень гуцульського характеру вже понад тисячоліття формують християнська віра і архаїчна народна традиція, які зрослись, як сіамські близнюки. В душі гуцули навіть більше язичники, ніж християни, тому що поклоняються природі, а в Бога вірять тільки тому, що він цю природу створив. Їх світ чудом дотривав між двома великими цивілізаціями Заходу і Сходу до сьогодні практично недоторканим, тож кожен, хто приїжджає у Карпати, має унікальну нагоду зануритись у часи народження міфів без машини часу.

Гуцули дотепер щиро вірять у різну нечисту силу і злих духів, які населяють скелі, ліси, провалля і яким дотепер приписують усі свої невдачі та нещастя. Тому й сьогодні живуть по карпатських селах правдиві мольфари: відуни-чаклуни, які вміють оборонити християнина від нечисті, примусити град обійти стороною село, викликати у посушливі часи дощ...

Й сьогодні у більшості сіл гуцули живуть без газу, водопостачання і каналізації, без асфальтованих доріг і мобільного зв’язку, а на полонинах — і без електрики, ходять до тих самих дерев’яних церковець, що і їх прадіди, а на Різдво, хоч за якими б морями, океанами були, мусять зібратись усією родиною навколо батьківського столу. До п’ятдесятих років минулого століття місцеві мешканці тут і в будні, й у свята вбирали традиційний народний одяг. Сьогодні прийти до церкви на святкову відправу цілою родиною, від старого до малого вбраною у традиційний народний одяг, для гуцула з Криворівні, Космача, Верховини та навколишніх сіл дуже престижно. Це водночас, як за старих добрих часів, і демонстрація заможності, тому що пошити таке вбрання і тоді, й тепер — зовсім недешево, і своєрідне публічне проголошення своїх генетичних прав на цю землю: її гори, річки, ліси, полонини, і підтвердження свого права спадку на історію та культуру маленького гордого гуцульського народу.

У гуцулів не тільки своя віра і своя Біблія, а й свої літочислення та річний календар. Запитайте когось зі старших гуцулів, коли він народився, і почуєте: на Івана, на Петра, перед Різдвом, на Великодні. А як спитаєте про рік, то скажуть — перед першою війною (Першою світовою), як упала Австрія, як настала Польща, як діда взяли на війну... І це не тому, що народ такий темний, а просто у гуцулів свої рахунки з часом. Вони відраховують роки не числами, а важливими для них подіями: як буря ліси повивертала, як я женився, як закладали у нас церкву... А пори року визначають великими християнськими святами, з яких найурочистіші — Різдво і Великдень.

Уже за тиждень перед Різдвом гуцулки починають прибирати хату й обійстя: білять, миють, перуть, складають. Як приберуть, починається святкове готування: і обов’язкових дванадцяти страв на Святвечір, і святкового різдвяного столу. Печуть калачі і завиваники з маком, готують гриби і рибу, вареники й голубці, узвар та боби, капусту і буряк. Щоправда, тепер живу рибу, яка колись рясно водилася по чистих гірських карпатських річках, а за останні сто років якось витовклась і перевелась через постійні лісосплави, на столі найчастіше заміняє магазинний оселедець, а до традиційної різдвяної куті замість меду гуцули найчастіше додають халву, але це — нюанси, викликані сьогоденною ситуацією.

Кістяк традиції залишається незворушним. Спочатку святкова відправа (Служба Божа), до якої приходять усім селом, а з церкви, запаливши там свічку, всі йдуть до місцевого кладовища, яке традиційно розташоване поблизу, і ставлять ті свічки на могилах своїх рідних. Ніч, мороз, гори, сніг по коліно, і під тихим чорно-бездонним зоряним небом — тихе сільське кладовище, вкрите сотнями вогників. Це видовище, яке може вразити навіть загартованих голлівудськими суперефектами європейців з американцями. У цих могильних вогниках живе різдвяна традиція святкової гостини живих для душ своїх мертвих предків, які у цей день і час відвідують оселі своїх нащадків.

В цю ніч у карпатських горах, як і тисячі років тому на давньослов’янських подвір’ях, у прадавніх поселеннях скандинавів, галлів, готів, іберійців, господарі оселі складають у миску кутю та всіх потроху святкових смаколиків для тих, з кого починався їх рід і народ. І обходять із цією мискою хату і стайню, пригощаючи і вівцю, й корову, і птицю (тільки свині та собаці давати не можна), а потім ставлять миску на вікно, де вона стоятиме впродовж усіх свят. Потому, як і тисячі років тому, після спільної молитви кидають ложку святої куті в бік печі — на добробут у хаті, а вже опісля сідають до святкового столу, біля якого урочисто вбрана ялинка — символ вічного життя. А на столі дванадцять страв — символи 12-місячного сонячного циклу, протягом якого сонце народжувалося, набиралося сили, давало врожай, а з ним і життя, старіло й помирало, щоби від дванадцятого блюда — дванадцятого місяця — все почати спочатку.

Хоча на Святвечір у гості зазвичай не ходять і гостей не приймають, це — суто родинне застілля, кожному незнайомцю, який опиниться в цей момент у селі, гарантовані гостинний нічліг і запрошення на вечерю від усіх, з ким він буде спілкуватися. Мало того, що гуцули гостинні з традиційною для всіх гірських народів щирістю, вони ще й як правдиві християни розуміють, що людина, яка в такий день опинилася в силу потреби чи обставин далеко від рідного вогнища, не має залишатись у цей вечір сама, без родинного тепла і благословення святої вечері.

А коли різдвяна ніч, ніч смерті і народження, перейде за північ, і зимове сонце поверне своїх круторогих биків до теплих купальських (на Івана Купала) містерій, сили зла відступають від людей, їх житла і хазяйства, від полів і тварин, і починається свято. Від хати до хати мандрують малі колядники, сповіщаючи людям добру звістку про народження Бога Ісуса. І сіють по всіх порогах пшеницю — аби виросла наступного року добрим урожаєм. А зранку після святкової служби місцевий священик благословляє на коляду гурти дорослих (гуцули називають такі гурти партіями). Кожна партія спочатку колядує окремо, а потім одна за одною тричі зі співом обходить церкву, ще один раз колядують усі разом, а вже тоді розходяться селом. Коляда — це слово Боже, тож не може минути у такий день жодної хати.

У селі Криворівня Верховинського району чи не найбільше на весь район колядників. До благословення їх стає зараз, може, й вісімдесят. Тут кожен куток села має свою партію колядників, які наввипередки одне перед одним хизуються багатством традиційного вбрання і знанням якнайбільшого числа старовинних колядок. Співають і вбираються не для туристів, яких тут поки що немає, а для себе, плекаючи в такий спосіб свій одвічний зв’язок із природою краю, міфологією, релігією та традицією свого народу. І поки вони співають, для цього краю часова форма розповіді про народні свята не переходить у минулий час. Вона залишається у теперішньому часі: вірять, моляться, хрестять, колядують...